Обстріл, про який всі мовчали: станція «Майорська», 7 вересня 2014

Хто випустив міну по Майорську 7 вересня 2014 року, внаслідок розриву якої одночасно було поранено п’ять цивільних… І навіщо.

Перші дні Мінську–1, вересень 2014

Після поразки української армії в Іловайську від сил регулярної армії РФ і з’єднань сепаратистів, на фронті в Донецькій області встановилось відносне затишшя. Лінія бойового зіткнення набула нової конфігурації: сили РФ були виведені з території України, підрозділи українських військових відведені на нові позиції або виведені в базові табори для відпочинку і перегрупування. 5 вересня 2014 року встановився режим припинення вогню на Донбасі згідно з підписаним Мінськом–1. Та перемир’я тривало зовсім не довго.

 

7 вересня 2014 року біля житлового будинку селища Зайцеве, неподалік від залізничної станції «Майорська», близько 11 ранку розірвався снаряд. Влучання прийшлося на подвір’я між двома житловими бараками, де на той момент перебувала родина місцевих мешканців. Осколками від снаряду поранило п’ятьох — подружжя Акімових, їхню мати, їхнього семирічного сина Артема і сусіда Петра. Зараз старші дещо оговталися від отриманих травм, а Артем на все життя лишився скаліченим.

Місце інциденту

Майорськ  дещо відділена частина селища Зайцеве, прилегла до залізничної станції «Майорське». Тут стоїть п’ятиповерхівка, розташований приватний сектор, дитячий садок, який не функціонує з 2014 року. В його приміщенні з липня 2014 року розташована Військово-цивільна адміністрація і живуть українські військові. Особливістю Майорська є шість бараків, в кожному з яких мешкали по 2–3 родини. Це доволі великі одноповерхові старі будівлі 1905 року побудови з товстими цегляними стінами та пічним опаленням. Місцеві мешканці розказали документаторам Truth Hounds, що в разі обстрілів, саме всередині бараків вони почуваються безпечно під захистом цегляних стін завширшки з метр. Під час обстрілу 7 вересня 2014 року снаряд влучив як раз у дворову частину між першим (№17) і другим (№23, з західного боку) бараками. За 140 метрів від місця вибуху в приміщенні дитячого садочку, який на той час вже не працював, було розташування українських військових. Там була казарма, де жило 10–30 військових і стояло кілька вантажівок.

Більшість тутешніх місцевих працювали у Горлівці, а також були прив’язані до неї як до райцентру  там була районна лікарня, зосереджені економічне, соціальне і культурне життя поближнього регіону. До Горлівки від станції «Майорська»  три зупинки залізничним транспортом, або ж 20–25 хвилин автівкою до центру міста по трасі Т0513, відомій також як «Артемівське шосе».

П’ятиповерхівка на ст. «Майорське»

Війна для мешканців цього району почалася наприкінці червня 2014 року. Місцеві пригадують, що все почалося з військових літаків, які літали понад селищем, і обстрілів. Тоді вони ховалися у п’ятиповерхівці. З часом місцеві частіше ховалися саме в бараках через їхні товсті стіни. У липні на Майорськ зайшли українські військові і стали штабом у колишньому дитячому садку. Про співжиття з військовими місцеві відгукуються радше добре  скаржаться здебільшого на воєнний стан, а про самих військових кажуть, що їм пощастило.

7 вересня 2014, 11:00

Реконструкція подій цього обстрілу ускладнюється тим, що єдина доступна про нього інформація — це свідчення очевидців та потерпілих, зібрані Truth Hounds, фотографії з місця події, а також відносні до справи відкриті джерела. Офіційні структури, якщо й зафіксували обстріл, то громадськість про нього повідомили у загальних фразах на кшталт «обстріли у Донецькій області» і «обстріли попри підписану в Мінську угоду про припинення вогню».

Згідно зі свідченнями, ми можемо відтворити події того дня.

7 вересня 2014 року подружжя Акімових проводили недільне прибирання. Близько 11–ї ранку вони винесли у двір плиту, щоб її почистити. Їхній семирічний син Артем грався там же разом із сусідським хлопчиком. Там же був сусід Петро. Поряд була мати Алли Акімової та бабуся Артема Валентина Іванівна, яка прийшла провідати родину. Валентина Іванівна пригадує:

qute.png

«Того дня у невістки був день народження. Я зайшла до неї, привітала і пішла в гості до доньки, в 23–й барак. Туди йти було хвилин п'ять. Поки йшла, почула два вистріли з боку Горлівки»

Вона дійшла до бараку, побачила свою родину.

qute.png

«Тут бах одразу вибух. Хвилин за десять після того, як я почула ті перші вистріли. Запахло паленим залізом. Я присіла»

Її донька Алла пригадує це так:

qute.png

«Було спокійно, стояла сонячно, ясна погода. Ми шуміли, чистили залізну духовку, грала музика, тому нічого й не чули. Раптом, у мене дзвін у вухах, чорнота. Я чую крик сина...»

Удар снаряду прийшовся у дворову ділянку не далі, як за 5 метрів від групи цивільних. Усі постраждалі отримали ураження вибуховою хвилею та осколками. Те, що вони лишилися живими можна було б вважати чудом. Та ми би радше назвали це чистим везінням. Річ у тім, що снаряд пролетів над головами постраждалих і розірвався на землі. Тому більша частина осколків полетіла вперед по ходу польоту снаряду і влучила в стіну й дах наступної будівлі (барак №17). Поранення здебільшого були наслідком рикошетів, які полетіли в бік сім’ї Акімових. Решту осколків поглинула земля.

majorske-07-09-14--5

Коли Валентині Іванівні розвиднілося в очах, вона зателефонувала в лікарню в Горлівці. Там їй сказали, що через підірваний міст у місті, вони не зможуть приїхати, але зможуть чекати на них за мостом.

Підірваний міст на Микитівку у Горлівці

Тоді Алла зателефонувала батькові хлопчика, який також тоді грався у їхньому дворі і, за щасливим збігом обставин, залишився неушкодженим. Поки той їхав, Алла змогла накласти джгут своїй матері. Друг родини приїхав практично відразу і довіз їх Артемівським шосе до підірваного горлівського мосту. Звідти їх забрали лікарі.

В травматологію горлівської лікарні вони прибули вп’ятьох  Валентина Іванівна, подружжя Акімових, їхній син і сусід Петро. Місцевий лікар одразу почав вилучати осколки з тіл постраждалих. Коли не міг їх знайти, робив їм рентген, і тоді діставав. У Валентини Іванівни осколок був у стегні і плечі. У її зятя  в плечі, застрягнув у кістці. Її доньку поранило в пах і в ногу. Сусіда Петра поцілило в праву ногу — його єдину здорову ногу, він кульгав на ліву,  і в пах.

Найважче довелося малому Артемові: він отримав поранення у сідницю, в потилицю і в спину, як раз поряд із хребтом. У сідницю осколок зайшов під кутом. Лікарю не вдалося знайти його вручну, а на рентген хлопця вирішив не посилати, аби не зашкодити його репродуктивному здоров’ю. Він сказав, що з часом осколок закапсулюється і з цим можна буде жити. Так і сталося. Втім, найтяжчим виявилося поранення у потиличну зону. З часом у Артема різко погіршився зір. Батьки возили його до київських спеціалістів в інституті мікрохірургії ока, і ті сказали, що погіршення зору пов’язане з пораненнями. Про шанси на лікування цього чи принаймні зупинку погіршення зору вони не сказали. МРТ йому робити не можна через осколок в сідниці. КТ показало, що в нього зміщення мішечків головного мозку. Востаннє до поранення зір Артема обстежували у квітні 2014 року  тоді хлопець мав 100% зору. На сьогодні у нього показники 0,2 і 0,4. Сподівань на поліпшення ситуації поки немає.

Аналіз обстрілу

Зброя

За свідченнями постраждалих, воронка була геть невеличка. Влучання прийшлося за 5 метрів від входу до їхнього бараку, де вони як раз чистили плиту, і за 3 метри до сусіднього бараку.

Їхній сусід вийняв з воронки крильчатку.

qute.png

«Я її бачила. Залізна штука з багатьма залізними пір’їнами чи ребрами. Всі сказали,
що це 82-мм міна»

qute.png

«…Я машинально повернула голову в бік вибуху і побачила хвостовик від міни у воронці. Вона стирчала з воронки під кутом 45 градусів у наш бік. Воно виглядало як конус, на кінці якого були часті залізні ребра, які розходилися радіально. І цими ж ребрами воно як раз було повернуте до нас. Вона перелетіла нас і увійшла в землю. Тому я переконана, що стріляли з Горлівки, з терикону. І всі осколки після вибуху пішли в сусідній дім»

Схема Алли Акімової

Напрямок на вогневу позицію

Більше даних про цей інцидент не існує. Офіційної позиції щодо інциденту не було. Стіну сусіднього бараку відновили, проте видно залишки осколкового сліду на залатаній південно-східній стіні бараку №17. За осколковим слідом і, зважаючи на той факт, що цивільні, перебуваючи за п’ять метрів на південний схід від розриву, залишилися живими, можна ідентифікувати напрям на вогневу позицію, як приблизно на південних схід. З позиції географічної логіки, ми розуміємо, що снаряд прилетів дійсно з Горлівки, яка на той час контролювалась «ДНР».

Залатана після осколків від влучання 7 вересня 2014 р. стіна  бараку №17

Місце розриву та аналіз напрямку на зброю, виходячи з осколкового сліду та свідчень очевидців.

На скріншоті видна найближча позиція ЗСУ. Також неподалік від місця обстрілу розташовувався блокпост, КПВВ «Зайцеве» .

Хто стріляв?

За описаним свідками напрямом влучання, розташована лише одна військова позиція  на териконі горлівської шахти №4–5 «Нікітовка» ім. Ізотова. Ця шахта функціонує з кінця 30–х років минулого століття. Наприкінці 90–х років у шахті припинився видобуток вугілля і вже в 2011 році розпочався демонтаж її будівель. Демонтаж закинули і навколо терикону збереглися залишки адміністративної будівлі, вентиляційних каналів. Місцеві розібрали металеві частини на металолом, облаштували там копанку, яка функціонувала до 2014 року. Війну ця шахта, як і багато інших горлівських, зустріла у вигляді не кращому, ніж той, в якому лишалися будівлі після обстрілів, що здійснювалися з цих шахт.

Залишки шахти №4–5. Фото  з відкритих джерел.

На вересень 2014 року Горлівку, включно з виходом на трасу Горлівка–Артемівськ контролювала так звана «група Безлера». Очолював її громадянин України Ігор Безлер.

Ігор Безлер — один з найодіозніших учасників війни з боку так званої «ДНР», позивний «Бєс». На початку війни він брав участь в окупації Криму, опісля поїхав у Горлівку і там очолив місцевих бойовиків. Він мав багаторазові конфлікти з іншими військовими структурами «ДНР», керівництво так званої республіки навіть надсилали проти нього свої інші загони. В листопаді 2014 року Безлер, отримавши низку нагород, пішов з війська «ДНР». Говорять, що це було не з його бажання, і насправді його було усунено. Втім особливої слави «Бєс» зажив після опублікування частини розслідування команди Bellingcat про трагедію літака МН–17. Згідно з розслідуванням, Безлер, разом з іншими керівниками військових структур «ДНР», причетні до організації збиття боїнґа 17 липня 2014 року.

Наразі Безлер проживає в Криму, звідки коментує у соціальних мережах політику Києва, діяльність керівників так званої «ДНР», висловлює політологічні прогнози і почиває на лаврах «героя молодої республіки» (в яку, втім, повертатися не поспішає).

Силовики Безлера локалізувалися по всій Горлівці, але основні точки їхнього проживання  база відпочинку «Уют» і школи №15. Саме ця структура відповідальна за підрив мосту (того самого мосту до Нікітівського р-ну, через який потрібно діставатися зі станції «Майорське» до горлівської лікарні). Кістяком групи були місцеві шахтарі. У 2017 році в опублікованому звіті ООН заявляється, що «група Безлера» має на своєму рахунку, з-поміж інших воєнних злочинів, катування та сексуальне насилля над полоненими чи захопленими цивільними.

«Група Безлера» на момент обстрілу складала понад 5 тисяч осіб, які не були вдосталь чітко організовані, аби зрозуміти схему їхнього підпорядкування і субординації. З огляду на це визначити винуватця обстрілу, окрім самого Безлера, який ніс відповідальність за дії всіх своїх бійців, неможливо.

Втім, ми знайшли інформацію про трьох бійців, які підпорядковувалися Безлеру, на початок вересня 2014 року локалізувалися власне на шахті №4–5 і невдовзі там же й загинули. Це дає можливість припускати, що вони мають відношення до обстрілу 7 вересня 2014 року. Це Губа Сергій Васильович (позивний невідомий), Трунов Артем Вікторович (позивний невідомий) і Орловський Роман Іванович (позивний «Пегас», зустрічається також «Дядя Моня»). Усі троє були громадянами України.

Юридична кваліфікація

Попри брак інформації та офіційного документування в перші критичні після обстрілу будинку у селищі Зайцеве дні та тижні, команда Truth Hounds вважає, що зібрані свідчення, реконструйовані схеми подій та загальнодоступні карти місцевості свідчать про існування розумних підстав вважати такий обстріл воєнним злочином. Такі підстави, хоч і залишають простір для альтернативної юридичної кваліфікації подій, є втім достатніми, щоб стимулювати правоохоронні органи України та Офіс Прокурора Міжнародного кримінального суду розслідувати можливе скоєння воєнного злочину. Потенційними варіантами кваліфікації задокументованого членами команди Truth Hounds обстрілу може бути стаття 438 Кримінального кодексу України (порушення законів та звичаїв війни) та статті 8(2)(b)(i) або 8(2)(е)(i) (навмисний напад на цивільне населення чи цивільних осіб), 8(2)(b)(ii) (навмисний напад на цивільні об’єкти) Римського статуту.

Подальша оцінка обстрілу будинку у селищі Зайцеве вимагатиме встановлення ряду обставин, які є обов’язковими для кваліфікації згаданих воєнних злочинів згідно з Елементами злочинів (роз’яснюючого склади злочинів додатку до Римського статуту):

  1. Виконавець здійснив напад.
  2. Об’єктом нападу були цивільні об’єкти, тобто об’єкти, які не є військовими цілями або цивільне населення чи цивільні особи.
  3. Виконавець навмисне обрав об’єктом нападу такі цивільні об’єкти або цивільних осіб.
  4. Діяння відбулося в контексті міжнародного збройного конфлікту (для кваліфікації за статтями 8(2)(b)(i) та 8(2)(b)(iі)) або неміжнародного збройного конфлікту (для кваліфікації за статтею 8(2)(е)(i)) і було пов’язане з ним.
  5. Виконавець усвідомлював фактичні обставини, які свідчили про існування збройного конфлікту.

1. Виконавець здійснив напад. Напад у Римському статуті та Елементах злочинів розуміється як насильницькі дії проти супротивника, будь то в наступі чи захисті. Використання міномету, як у випадку з обстрілом цивільного будинку в Зайцевому, безсумнівно охоплюється поняттям нападу, адже являють собою насильницькі дії, що призвели до пошкодження будівлі та поранення цивільних осіб.

Воєнний злочин у вигляді нападу на цивільні об’єкти та злочин нападу на цивільне населення відноситься до категорії злочинів, що можуть бути вчинені під час фактичного ведення бойових дій. Натомість після потрапляння території чи населення під контроль воюючої сторони, посягання на цивільні об’єкти чи населення повинно кваліфікуватися за статтями Римського статуту, що стосуються діянь не обов’язково пов’язаних безпосередньо з фактичним веденням бойових дій. У випадку з обстрілом Зайцевого, належить кваліфікувати як частину бойових дій, хоча й сам обстріл був одиничним.

2. Об’єктом нападу були цивільні об’єкти, що не використовувалися в військових цілях та цивільні особи. Документаторами Truth Hounds зафіксовано влучання снаряду в житловий будинок. Окрім того, задокументовано поранення кількох цивільних осіб, що знаходилися у дворі поміж будинками. Хоча поблизу й розташовувалися військові об’єкти (частини українських збройних сил в безпосередній близькості до цивільних об’єктів), тим не менше, напад, задокументований у цьому звіті, може розглядатися таким, що спрямованим на цивільні об’єкти та цивільних осіб. Це випливає зокрема з того, що жодного військового об’єкту обстрілом не було пошкоджено. Шкода була завдана лише цивільним особам та цивільному об’єкту. Як вказував МКС у рішенні у справі Катанги та Чуй, якщо обстрілом завдано школи лише цивільним особам (можемо застосувати це mutatis mutandis і до цивільних об’єктів), то злочин вважається скоєним з моменту початку нападу.

3. Виконавець навмисне обрав об’єктом нападу такі цивільні об’єкти та цивільних осіб. Римський статут та Елементи злочинів вимагають, щоб обрання цивільних об’єктів об’єктами нападу було навмисним. Це означає, що спрямування нападів на цивільні об’єкти не може бути вчинене з необережності чи несвідомо.

Встановлення навмисності обрання цивільних об’єктів можливе за кількома характеристиками нападу серед яких відстань до об’єкту, кількість та кущність влучань, а також обставини, що передували обстрілу. У випадку із обстрілом у селищі Зайцеве, принаймні той факт, що лише цивільні особи та цивільний об’єкт були пошкоджені, а також те, що за два дні до обстрілу воюючі сторони домовилися про перемир’я якого українські військові у районі Зайцевого дотримувалися (відповідно не провокуючи необхідності стримувати вогнем чи здійснювати попереджувальні обстріли), свідчать про навмисне обрання цивільних об’єктів та цивільного населення об’єктами атаки.

4. Діяння відбулося в контексті міжнародного збройного конфлікту і було пов’язане з ним. Воєнний злочин у вигляді нападу на цивільні об’єкти може бути скоєний лише у зв’язку зі збройним конфліктом міжнародного характеру. Напад на цивільні об’єкти є криміналізованим і в контексті міжнародного, і неміжнародного конфліктів. Ціль цього звіту не є визначення типу збройного конфлікту, що розгорнувся на Сході України. На даний момент укладачі звіту вважають достатньою ту кваліфікацію конфлікту, що її оприлюднив Офіс прокурора Міжнародного кримінального суду, а саме розгляд збройного конфлікту і як міжнародного і як неміжнародного. Через це, в вступній частині юридичної оцінки зібраних доказів запропоновано альтернативну кваліфікацію нападу на цивільне населення та цивільних осіб (і для визначення конфлікту як міжнародного, і як неміжнародного).

5. Виконавець усвідомлював фактичні обставини, які свідчили про існування збройного конфлікту. Як пояснюють Елементи злочинів, виконавець нападу на цивільні об’єкти чи цивільне населення не повинен проводити кваліфікацію збройних дій як міжнародного збройного конфлікту за міжнародним гуманітарним правом. Достатньо лишень, щоб виконавець усвідомлював існування фактичних обставин, як то: присутність військових формувань в районі нападу, збройних сутичок ворогуючих сторін, обстрілів тощо. В ситуації, що розглядається, сумнівів щодо усвідомлення існування збройного конфлікту не виникає, так як частина, що здійснила обстріл будинку у селищі Зайцеве, тривалий час і неодноразово брала участь у бойових діях.

Післяслово

7 вересня 2014 року, того ж вечора Акімови, Валентина Іванівна та їхній сусід повернулися додому. Наступного дня Валентина Іванівна виїхала до Бахмута. Відтоді вона жодного разу не була у Зайцевому.

qute.png

«Істерично боюся туди їхати. Я переконана, що щойно приїду туди,
як мене одразу знайде осколок»

Вона відвідує психолога, але її стан лишається дуже вразливим, а психологічна травма виявилася значно глибшою за фізичну.

 

Родина Акімових продовжує жити на станції «Майорська» в 23-му бараці. Окрім них на шість бараків лишилося ще четверо людей. Алла Акімова міцно тримається і охоче, хоч і коротко поговорила з документаторами Truth Hounds. Її чоловік говорити спершу погодився. Він завів документатора додому, посадовив на крісло, зробив тихіше телевізор, сів навпроти і замовчав. Він мовчав хвилин 15­–20, а затим підвівся, обійняв документатора, розвернувся і пішов. Більше ані слова від нього ми не почули. Артем  худенький меткий хлопчик у великих окулярах. Під час розмови документаторів з батьками він як раз прийшов зі школи. Він зухвало привітався з нами, вийняв з каструлі котлету, з’їв її перед телевізором і, попри оклики матері, пішов гуляти. На застереження про те, що треба робити уроки і далеко не ходити, бо стріляють, він блиснув своїми окулярами і побіг у двір.

Житло Акімових

Станція «Майорське», екскурсія.

Поселення навколо станції «Майорська» було здебільшого орієнтоване на працівників залізниці. Попри поближню станцію, більшість з тих, хто проживав понад «Майорською» працювали на наступній в бік Горлівки станції «Москва–Адлер». Це станція, через яку проходив один з найстаріших залізничних маршрутів у Російській імперії, який поєднував Москву і найпівденніше російське курортне місто Адлер, засноване у 1869 році. Залізничне з’єднання було побудоване у 1879 році. Станція цього маршруту у Зайцевому стала важливим інфраструктурним об’єктом, через який перекачувалися величезні природні (вугілля з поближньої Горлівки) і людські ресурси по всій імперії, затим – по Союзу, а опісля і між Україною та Росією.

Через колію від станції «Москва–Адлер» розташована станція місцевого значення «Микитівка», яку вважають головною станцією Горлівки. «Микитівка» приймала регіональні поїзди, електрички і технічний залізничний транспорт, який потім перевантажував матеріали збуту на сусідній міжнародний вузол. Це вузлова станція, на якій перетиналися залізничний шлях Москва–Адлер, Донецька кам’яновугільна залізниця, а також Курсько–Харківсько–Азовська магістраль. Тобто на цій станції, яка за типом є пасажирською, вантажною та сортувальною, зосереджувалося життя вугільного транспортування між Україною та Росією, а також пасажирських перевезень від південно-західної Росії (Курськ), через центральну України (Полтавщина) і до найпівденнішої точки Росії понад Азовським морем.

Стратегічно-важливе розташування розв’язки стало вирішальним для поселення під час наступу проросійських військ від початку війни на Сході України. Військові так званої «ДНР» відразу успішно встановили контроль над цим залізничним вузлом. Спроби відбити їх українським військам не вдалися. З 2014 року в Зайцевому діє пропускний пункт між Україною та територіями, контрольованими так званою «ДНР», який переносили в межах поселення протягом війни, втім залізничні вузли так і лишилися підконтрольними «республіці». Не зайвим буде відзначити, що з них тільки станція «Микитівка» з 2018 року стала пропускати залізничний транспорт, та й той обмежився кількома «республіканськими» електричками.

АВТОРИ

Truth Hounds

команда досвідчених спеціалістів з прав людини, яка документує воєнні злочини і злочини проти людяності з 2014 року. Ми боремося проти безкарності осіб, які вчинили міжнародні злочини, та проти серйозних порушень прав людини. Ми розслідуємо, документуємо, моніторимо, проводимо адвокаційні заходи та сприяємо вирішенню проблем соціально вразливих груп.

National Endowment for Democracy, NED

приватна некомерційна організація США заснована в 1983 році з метою зростання і зміцнення демократичних інститутів у всьому світі. NED є донором та добрим другом команди Truth Hounds з 2017 року, і підтримує нашу роботу з документування воєнних злочинів та інших порушень прав людини.