Світлий шлях одного бойовика, або Ратко Младіч на теплих водах в Сребрениці

Кожен з опитаних документаторами Truth Hounds жертв «Ізоляції», навіть ті, хто майже нічого конкретного про своє перебування там не пригадують, серед усіх їхніх тюремників окремо виділяють «Палича» – Дениса Павловича Куликовського. Шлях Куликовського кривою доріжкою «народних республік» почався ще задовго до російсько-української війни. У 2011 році він вже проявив себе як людина, яка ставить перед відсутністю вибору: або підписуй – або обирай, де лежатимеш. Тоді у 2011 начальник відділення, в якому працював Куликовський, заявив: «Зараз не 30-ті і навіть не лихі 90-ті, щоб так грубо працювати». За таку серйозну догану Куликовський продовжив навертати своїх жертв у концтабори 30-х і «понятія» 90-х.

Культура «понятій» тут, втім, не надто спрацювала. Облаштований бойовиками простір колишнього заводу ізоляційних матеріалів в Донецьку, в’язницею не був. Єдине спільне, що має «Ізоляція» з в’язницею – це обмеження руху утримуваного. Утопічна в’язниця має сприяти зміні свідомості ув’язненого. Ближча до реалій в’язниця сприяє захисту суспільства від ув’язненого, а також перевиховання часто насильницькими методами. Мета «Ізоляції», окрім як, власне, ізолювати – незрозуміла.

Технічно, це пункт переправи між затриманням та СІЗО для тих, кого силовики т.зв. «ДНР» підозрювали у шпигунстві, тероризмі або екстремізмі. Після незаконного затримання або викрадення, зав’язавши на голові пакет, людину привозили на завод в південній частині Донецька, – менш, ніж в 4-х кілометрах від центральної частини міста. Весь тамтешній простір оснащено для розміщення та ремонту бойової техніки, а адміністративний корпус – для попереднього утримання «шпигунів», «терористів» та «екстремістів».

Лейтенант Куликовський вже в жовтні 2014 року став контролером відділення охорони відділу матеріально-технічного забезпечення «МДБ ДНР». Його кар’єра дійшла піку, коли він став фактичним керівником «Ізоляції», і обірвалася у лютому 2018 року. Затим, як кажуть опитані Truth Hounds свідки, його витурили з посади за «особливу жорстокість». Хтозна, що можна було назвати «особливою жорстокістю» від людини, яка записує на відео ледь не кожне побиття, кожне катування током, кожну тортуру. Найвірогідніше, що усунення Куликовського обумовлювалося тим, що той перебрав із «виховними методами» проти когось зі своїх – в «Ізоляції» також утримували силовиків т.зв. «ДНР».

Відповідальність за кожен удар кулаком чи током на території «Ізоляції» лежить на Куликовському не лише через його де-факто керівництво. В першу чергу, про це говорять свідки:

«Старшим над конвоирами по охране территории бывшего завода изоляционных материалов и удерживаемых пленных был так называемый «Палыч», фамилия, имя Кулик (Куликовский) Денис Павлович. Он житель Донецкой области, бывший сотрудник правоохранительных и пенитенциарных органов Украины. «Палычу» где-то лет 40, толстый, с животом. Лицо было круглое, красное. Ходил побритый или коротко постриженный», – розповідав документаторам Truth Hounds один із колишніх утримуваних в «Ізоляції».

«Потім зашло два чоловіка. Я не зразу зорієнтувалась, щоб мішок вдягнути, тому змогла їх побачити. Один був у військовій формі й балаклаві, обличчя не видно. Його представили, як Доктора. Другий був у цивільному, потім я дізналася, що це й був так званий Палич, він же Перший – головний кат Ізоляції. Він сказав, що доктор прийшов оглянути мене, спитав, чи маю шрами чи татуювання, синці чи забої. Я сказала, що маю шрами, вони наполягли, щоб я показала, тому довелося частково роздягнутися, що було неприємно. Спитали про хронічне захворювання, але скоріше для проформи, насправді нікому не було до цього діла. Щось вони записали і Палич каже: “Веди себя прилично, языком не ляскай. Сейчас пойдешь к девочкам”», – каже одна зі свідкинь, яка пройшла через «Ізоляцію».

Хазяйновиту вайлуватість Куликовського відзначали всі опитані нами колишні утриманці «Ізоляції». Вочевидь через закритий режим «Ізоляції» й її практичну відсутність на слуху – довгий час про неї знали тільки заручники і безпосередньо «співробітники» цієї структури. На «Ізоляцію» потрапляли навіть особи з генеральськими званнями «ДНР» – там було чистилище для тих, хто шпигував, тероризував «народну республіку» або мав такий намір. Відтак, маючи ключі від цього концтабору, Куликовський став таким собі антиапостолом-петром, який відкривав двері не до раю, а до пекла.

Свавілля, яке дозволяв собі «Палич» усі свідки описують по-різному, але сходяться в одному: «він був необмежений в своїх жорстокості і забаганках». Вплив на жінок відбувався здебільшого через їхніх сокамерниць, яких пожерла їхня ж «революція». Одна свідкиня розповідає:

«… і одна у нас була ополченка – Діана. Вона за своє сиділа – тероризм, торгівлю зброєю, ще якісь моменти. Вона була “смотрящей” в нас. І коли їм (керівництву табору – прим.) там треба було нас попресувати, то це робилось через неї. Тобто Діана могла ще когось побити, іншій заборонити сідати, змушувала вчити гімн Росії і гімн ДНР. Могла заставити їсти біля туалету. Інші принизливі речі».

Вплив на чоловіків, утримуваних в «Ізоляції», здебільшого здійснювався через безпосереднє насильство з боку охоронців чи самого Куликовського.

«”Палыч” отличался особой жестокостью, он любил поиздеваться над пленными, особенно когда выпьет. Тогда у него начинались гастроли по камерам. Он любил ходить по камерам, «разговаривать» с удерживаемыми. Но  разговаривать же можно по-разному. Если много выпивал, то начинались конкретные развлечения – он лично и его подчиненные и били, и пытали мужчин», – ділився спогадами опитаний нами свідок, колишній ув’язнений «Ізоляції».

Вочевидь, тортур зазнавали не лише чоловіки. Жінки-заручниці «Ізоляції» частіше говорять про погрози зґвалтувань. Деякі з них користувалися рятівною фразою: «Найвірогідніше, у мене ВІЛ». У такий спосіб вони могли захистити себе бодай на якийсь час. Чоловіки говорять про це рідше через соціальні стиґми, але кожен опитаний нами казав про те, що він/вона добре знали, що ґвалтують тут всіх. З огляду на закритий характер цих свідчень, ми не наводимо звідти цитат.

Інформація про зловживання злочинною владою «Палича» часом просто шокує. Для нього це настільки перетворилося на цирк, він настільки знелюднив кожного й кожну із заручників у таборі, що почасти йому просто «заливало очі».

«…Он придумывал всякие издевательства, в частности, то, что мы должны были ходить по камере маршировать и петь песни – это была его затея, – он наблюдал за этим всем по камере видеонаблюдения. Когда ему не нравилось, как мы это делаем, то нам приходилось маршировать и петь по-новой. Для этого он сам или кто-то из его подчиненных приходил и объяснял нам в “популярной форме”…», – розповідає один зі свідків, з яким спілкувалися наші документатори.

«”Палыч” мог прийти ночью пьяный к нам в камеру, сесть за стол, и мы должны все выполнять, что он захочет – маршировать, петь песни, и это все – в пакетах на голове», – додає інший колишній полонений бойовиками.

Вочевидь, Куликовський надто загрався. В лютому 2018 року його побили і виселили на задвірки «Ізоляції» – давати раду з худобою. Що відбулося з ним далі – було невідомо аж до сьогодні. Між колишніми заручниками табору ширилися чутки, що він приїхав жити на підконтрольну територію до своєї родини; що його свої ж і прибили; що його тримають ув’язненим тощо. Що він робив у Києві – невідомо. Невідомо також і те, як він сюди дістався – чи, радше, як йому дозволили сюди дістатися. Адже банальність і одновимірність цього злочинця настільки очевидна, що, зрештою, було б дивно очікувати від нього логіки переховування абощо. Наразі головне, аби всі зібрані свідчення не відклалися в дальню шухляду, і щоб процес над «Паличем» став початком для багатьох прийдешніх процесів над воєнними злочинцями.