Новини

ВПО: Вдруге переміщена особа. Інтерв’ю з Марією Зіверт

31.10.2022

Цього року, для багатьох правозахисників, активістів та просто небайдужих людей з регіону Східної Європи та Центральної Азії війна в Україні стала центральним фокусом роботи і переживань. ARTIФ не став винятком: у 2022 році ми підтримали рекордну кількість проектів від українських  правозахисників та творчих спеціалістів. Одним з них став “ВПО (Вдруге переміщена особа)” авторства креативного дуету Seri/graf (Анна Іваненко та Євгенія Полосіна) та правозахисниці та юристки Марії Зіверт. У цьому інтерв’ю з Марією читайте про те, як її особиста історія та професійний досвід надихають її на реалізацію проекту, перший досвід співпраці з художницями і про те, як мистецтво допомагає правозахисникам доносити свої повідомлення до суспільства:


 

– Якою була ваша ідея в рамках ARTIФ та кому він може допомогти?

Нашою ідеєю є розповісти про вдруге переміщених осіб. Це така сумна гра слів: у 2014 році з’явилися внутрішньо переміщені особи з Донбасу та Криму, а в 2022 році з’явилися вдруге переміщені особи: ті, хто рятується від війни вже вдруге; ті, чиї домівки вже вдруге руйнуються росією; ті, хто вже вдруге через росію втрачає близьких. Іншим важливим моментом було зруйнувати міф про «де ви були 8 років». 8 років українська армія оберігає наш спокій від російських загарбників, 8 років півтора мільйони людей не могли повернутися додому, 8 років волонтери збирали звідусюди допомогу і 8 років країна намагалася зупинити росію в війні, яка в 2022 році пішла далі – ось де ми були всі 8 років. Тому ми вирішили зробити підбірку з історій вдруге переміщених осіб. Спочатку це мали бути брошури з окремими  історіями, в кінці яких містилася би невеличка юридична консультація: як стати на облік ВПО, як почати отримувати виплати, які у ВПО є права та обов’язки, до яких органів треба звертатися якщо став жертвою насильницьких злочинів тощо. Проте згодом ми побачили, що десятки таких брошур лежать в ЦНАПах, центрах для біженців тощо, і зрозуміли, що наші брошури також можуть стати макулатурою – не через те, що вони погані, а через те, що умовний «ринок порад» вже переповнений порадниками. Тому ми вирішили оформити це як збірник, книгу про вдруге переміщених осіб. Ми досі працюємо над інтерв’ю та ілюстраціями – дівчата (Євгенія Полосіна та Анна Іваненко – прим.) ілюструють людей, яких я опитую щодо їхнього досвіду.

– Чому цей проект важливий саме для вас?

Так сталося, що одразу після університету мені пощастило працювати із адвокатами, які займаються справами Донбасу та Криму. Я читала справи про людей, яких піддали насильницькому зникненню, катуванням тощо – в жодної людини, яка перебуває в правозахисній бульбашці, не буде питання «а що ж відбувалося ці 8 років». Проте мушу визнати, що для багатьох це було несподіванкою. Пам’ятаю, із яким здивуванням сприйняли семінар, який ми проводили на базі правозахисного центру мого університету: коли запрошені правозахисники розповідали про «Ізоляцію», мої одногрупники зі всього світу щиро не  розуміли як one can allow (можна було допустити – прим.) ще один Аушвіц на Донеччині.

21 лютого я прочитала свіжу статтю Олександри Матвійчук, яка називалася «для Кремля воєнні злочини – це не помилка, це – тактика». Це було до Бучі і Гостомеля, це було до Лиману та Ізюму. Правозахисна спільнота вже все це знала, детально описала і 8 років як вигукувала на всіх можливих майданчиках. Вона знала про всі звірства росіян, які ті вчиняли 8 років.

Я сама з Донбасу. В липні 2021 року я почала шукати квартиру в Києві, бо переїхала в столицю. І мені в одній з квартир сказали, що «з донецькою пропискою не беремо». Розумієте? Коли одна бульбашка знає, крізь який ад довелося пройти ВПО з 2014 року, інша бульбашка – і вона геть не менша – наших співвітчизників нормальним вважала «не здавати квартири донецьким». Тому для мене було таким важливим говорити про вдруге переміщених людей: коли половина країни стала «вперше переміщеними особами», важливим було не дати повторювати ті самі помилки – стигму, дискримінацію, нерозуміння, з якими «вдруге переміщені особи» have to deal (змушені стикатися – прим.) почасти вже 8 років.

– Яким був ваш досвід, як правозахисниці, в співпраці з художниками?

Це дуже круто. Якби я не пішла в юридичний, я би точно вчила liberal arts. І дівчата – Женя та Аня – для мене є оцим досвідом, який я собі в житті так і не дозволила: покрутити туди-сюди, намалювати, а так, а сяк – тобто вони – про вільний процес. В моєму житті процес буває тільки кримінальний, а от в них цей процес – це оцей flow «а давай спробуємо так», «а подивись як виглядають ці ілюстрації», «а може замість брошур видамо книгу» – словом, вони пасіонарні.

Мені дуже подобається те, що я від дівчат дізналася багато нового, якісь, здавалося би, технічні моменти: якщо друкувати певну кількість сторінок, то це буде таке-то кріплення, а якщо більше – то тільки зшивати нитками, а якщо що, то можна зробити і дерев’яну облямівку, а ще, ще, ще…

Досвід роботи правозахисника, – це багато паперів. Досвід роботи художника – це думати про те, як зробити руками, коли бачиш як в руках з’являється щось фізичне. Те, що в моєму екрані лежить буквами, в їх руках народиться палітуркою.

– Чи це був перший подібний досвід?

Так.

– Обертаючись назад на цей незвичайний досвід, як, на вашу думку,  громадянське суспільство може виграти від співпраці з творчими спеціалістами?

Розумієте, мистецтво – це про те, що охоплює маси. Мистецтво – це не річ в собі, воно створено для споглядання та поширення. Тобто мистецтво, – вибачте мене, якщо я маю плебейське уявлення про його цілі, – все ж таки інструмент для того, аби транслювати ідеї в маси. Підвищувати awareness (усвідомленість – прим.). Звісно, не все мистецтво є гостросоціальним. Але багато з мистецьких відповідей таки є. Тому мистецтво – це чудова нагода поширити думки, які зазвичай акумулюються в правозахисників «тяжким знанням», громіздкою обізнаністю, яка важко лежить на серці. Мистецтво – це про те, аби розділити біль разом. Відчути емпатію. І кому як не правозахисникам бути тим, хто доносить це до  мистецького середовища.

– Що ви хотіли би побажати майбутнім учасникам ARTIФ та всім, хто висловлюється з приводу соціальних проблем за допомогою мистецтва?

Подаватися. Так чи інакше – виграєте ви грант чи ні – подавайтеся. Я справді захоплено слухала про проекти інших людей. Нещодавно я йшла Києвом, і побачила в одному з переходів один з мистецьких проектів із позначкою «ARTIФ». Розумієте, про що я? Це можливість не просто доєднатися і зробити проект, це можливість долучитися до певної спільноти, мистецької тусовки, познайомитися із людьми для інших колаборацій. Мені подобається, що цей проект має сталість, він не просто «став грантом і реалізувався», він має певну… історію? Напевно, так.