Золоте: від початку війни і до останнього бою

Сьогодні відбувся 5-тигодинний бій на ділянці розведення українських сил (72 та 93 окремі механізовані бригади ЗСУ) і сил так званої ЛНР (14 батальон територіальної оборони «Призрак» і окремий мотострілецький спеціальний казачий полк ім. атамана Матвєя Платова). Збройні сили «ЛНР» здійснили наступ на лінії між поселеннями Кримське, Новотошківське, Хутір Вільний. Про це заявив український Генеральний штаб, представники «ЛНР», а також місцеві активісти. Вогонь вівся важким озброєнням (120 і 152 мм). Сам бій зав’язався на опорному пункті 72-ї механізованої бригади ЗСУ «Баня». За 5 годин збройні сили «ЛНР» запросили режим тиші, який продовжується до зараз. Українські сили заявили про свої втрати – один загиблий військовослужбовець і троє поранених. Щодо постраждалих з боку «ЛНР» достеменно невідомо. Обидві сторони в коментарях щодо бою проапелювали сьогоднішніми роковинами завершення битви за  Дебальцеве.

Хутір Вільний – це частина селища Золоте Луганської обл., на якому нещодавно відбулося розведення військ. Коли журналісти уточнили у Руслана Хомчака, начальника Генерального Штабу, чому у звіті ООС не сказано прямо «Золоте», пан Руслан відповів: «Є хутір Вільний, а є Золоте. Золотих є п’ять, якщо ви не знаєте».

 

Ми знаємо і хотіли б внести деяку ясність у те, скільки Золотих і де розташовано хутір Вільний.

Травень 2019, документатори Truth Hounds йдуть до будинку, в який влучив снаряд. Раптом, через городи їх гукає жінка – щось кричить і махає руками. Вони, через город, вирушають до неї.

– А ви ж прийшли дані з лічильників за світло зняти?

– Та ні, ми документуємо обстріли.

– О! Так у мене ж тут у городі як раз снаряд упав. От прямо де ви стоїте.

– І з Вами можна поговорити про це? Ми записуємо свідчення для Міжнародного кримінального суду…

– Та звісно ж! Заходьте, заходьте.

Заходимо. Власне, перше, що дивує, це українська – в цій частині Луганщини зазвичай або донбаський суржик, або російська. Друге – це бажання поговорити і відсутність потреби переконувати людину в тому, що давати такі свідчення – дуже важливо.

Олексіївна заводить нас до кімнати в прибудові, яку як, потім виявилось, почали робити до війни, а потім так і закинули. Ми всідаємося на диван і готуємося записувати.

– Ой, а я, знаєте, нічого вам і не розкажу, не пам’ятаю. Стою, значить, така, навколо мене люди ходять, кажуть, ти сідай, присядь. І весь двір землею засипано по литки. А то зима була, лютий, сніг навколо, біле все і тут хопа – натє, все чорне. А що це сталося, питаю. Мені дочка потім казала, що я до того по вулиці ходила, щось всім казала. То мене Бог любить, забрав пам’ять про той страх.

Ця розмова відбулася у Золотому. Кілька місяців тому, про це селище в Луганській області говорили з кожної праски. Власне, розведення військ відбулося, і про Золоте знову забули до бою 18 лютого 2020 року. Тому ми вирішили розповісти вам ще одну історію цього міста. Ця історія не матиме висновків щодо доцільності розведення військ чи аналізу політичних рішень. Це буде історія з відкритим кінцем, який героям ще доведеться дописувати. Це історія мешканців Золотого – 58 історій, розказаних нишпоркам, якими ми тепер ділимося з вами.

Золоте – це шахтарське містечко в Луганській області, по суті на лінії розмежування. Місто умовно поділяється на п’ять частин, які у розумінні мешканців великих міст найбільш схожі на райони. Поділ зумовлюється наявністю п’яти шахт у містечку. Відповідно до їхніх назв, називають і самі частини Золотого: Золоте 1 – «Карбоніт», Золоте 2 – «Сонячний», Золоте 3 – «Стаханівець», Золоте 4 – «Родіна» (іноді також «Партизанське»), Золоте 5 – «Михайлівка». Ще один умовний район у Золотому – хутір Вільний. Золоте-5, Михайлівка, від весни 2014 року, перебуває під контролем т.зв. ЛНР. Помилково визначають окремим поселенням у межах Золотого Мар’ївку, яка направду є залізничною станцією у Золотому-5, Михайлівці. Від весни 2015 року у Золотого також є село-сателіт Катеринівка – поселення, яке розташоване між крайніми блокпостами воюючих сил і, відповідно, є «сірою зоною». На схід за Михайлівкою і Мар’ївкою – Первомайськ. Раніше – місто, в якому працювали золотівчани, куди їздили на закупи. Від початку війни Первомайськ  контролюють проросійські сили, і саме звідти найчастіше відбуваються обстріли Золотого.

Місцеві пригадують, що перші серйозні обстріли почалися у вересні 2014 року. Але одна свідкиня пригадує, що наприкінці липня, майже опівночі, вона вийшла у двір на звук пострілів. У спалахах від  пострілів вона побачила, що нижче вулицею біля останнього по вул. Нахімова будинка (найближчого до залізниці), за смітником у балці стоїть вантажівка, на якій оберталася гармата. З машини відстрілялися на чотири боки, затим вантажівка розвернулася і поїхала. Дім свідкині розташований на вулиці Нахімова (Золоте-4, «Родіна»). Вона сказала, що після пострілів  вантажівка поїхала у  бік  Первомайська. Тієї ночі, пригадує вона, почали стріляти у відповідь з боку шахти «Родіна». Найвірогідніше, саме з цього інциденту і розпочалася війна для золотівчан.

 

Первомайськ був важливою локацією для Золотого. Там було декілька навчальних закладів – школи, ліцей, училище, технікуми і філія Донбаського технічного університету; кілька багатопрофільних лікарень; залізничний вузол, який обслуговував дальні сполучення; банки; культурні комплекси. Деякі мешканці Золотого працювали там, майже всі виїздили туди проводити дозвілля; у багатьох мешканців Первомайська були дачні будинки у Золотому – особливо понад річкою Балка Комишуваха, на території Золотого-5. Від Золотого до Первомайська їхати 7-10 хвилин автівкою. В серпні 2014 року поворот за Катеринівкою  до Первомайська по трасі Т1316 був вже перекритий збройними формуваннями «ЛНР».

Наприкінці серпня активісти з Золотого допомагали первомайчанам тікати від боїв. Проїзд на Золоте-5 вже був перекритий, але місцеві знали дороги і байдуже проходили туди – до родичів, знайомих, аби забрати втікачів з Первомайська і його передмістя. Ці героїчні історії не завжди завершувалися добре. Кілька людей з села Гірське (розташоване поблизу залізничної станції в Золотому) поїхали вивозити знайомих з Первомайська і там зникли безвісти. Тим часом Золоте вже обстрілювали 82-мм мінами.

 

Українська армія – добровольчий батальйон «Айдар» і корпуси Нацгвардії – зайшла на територію Золотого у перших числах вересня 2014 року. Тоді як раз точилися бої навколо селища за Попасну і Первомайськ. Проукраїнська волонтерка з Золотого, Марина Данілкіна, розповідає, що вона та інші  золотівчани, просили українських військових у Лисичанську (на той момент його вже взяли під свій контроль українські сили) зайти на територію Золотого, яке опинилося на лезі війни. Втім, Золоте-5 («Михайлівка») лишилася підконтрольною так званій ЛНР – українські сили туди не дійшли й донині.

 

Найперше українські сили зайшли на Золоте-3 (Стаханівець). На той момент, цей район вже був пошкоджений обстрілами. Шахта «Золоте», навколо якої утворився район Стаханівець, була однією з найстаріших українських шахт – її запустили ще у 1905 році. Стаханівець – красиве і затишне шахтарське поселення, яке зараз нагадує Сайлент Гілл. Колись охайні і гарні кількаповерхові будиночки, тепер виглядають порожніми темними очницями на центральну дорогу. Мешканців евакуювали. Лишилися кількадесят працівників шахти, які підтримують її в придатному до роботи вже після війни стані. В деяких будинках живуть українські військові.

Українські військові від початку стали неподалік від місцевого кладовища. Першими на територію Золотого зайшли добровольці «Айдару». Більшість з них були неготові до воєнної справи. Один свідок з армійським досвідом розповідає:

qute.png

«Зенітка стала просто поряд мого будинку і почала стріляти в бік кладовища, в бік своїх. Я йому кажу: «Та куди ти стріляєш?» А він мені: «Та не знаю»

На початку 2015 року на територію Золотого-4 («Родіна») заїхав батальйон «Айдар» і стали власне на території шахти «Родіна». Тоді ж почалися серйозні обстріли Золотого-4. Прохід на хутір «Вільний» закрили – він опинився у «сірій зоні», яка пролягала просто попід териконом, на якому окопалися бойові підрозділи «ЛНР». Через Золоте (через станцію Мар’ївка) почали вантажівками возити контрабанду. Батальйон «Айдар» збирав її  на шахті «Родіна» – власне, саме ця історія потім стала однією з центральних для притягнення керівництва батальйону за відповідальність за воєнні злочини. Золотівчан обстрілювали практично щоразу після проїзду фур. Тоді ж почалися перші загибелі з-поміж місцевих.

 

З українськими військовими у місцевих непрості взаємини. Попри те, що найчастіше золотівчани підтримували військових, а ті підтримували їх, часом між ними виникали конфлікти. Найскладніше було тим, поблизу чиїх домівок ставали позиції. Одна свідкиня розказує:

qute.png

«З 2015 року два роки у мене в городі практично стояв блокпост. Спершу були добровольці, потім ЗСУ. І я бачила різне. Бували достойні, і бували ті, які погрожували і ображали. Було важко: весь час розуміла, що я постійно на виду для багатьох чоловіків; часом вони випивали, водили проституток»

Деякі військові приїхали до Золотого з чітким усвідомленням того, що ті, хто лишився там, – «сепари».

qute.png

«Один молодий солдат в поселенні сварився з нами. Казав, ви тут всі сепари, була б моя воля, я би кожного другого постріляв»

Досвід співжиття з військовими не може бути простим. Війною травмовані і цивільні, і військові. В Золотому-4 стоїть п’ять блокпостів, усі – в покинутих помешканнях. Золотівчані нерідко згадують про конфлікти з українськими бійцями.

qute.png

«Зараз у моєму домі живуть воєнні (…) В четвер заїжджав за свідоцтвом про смерть дружини (…) – там все перевернули солдати. Знайшов документи на підлозі і виїхав»

Втім, бувають і добрі спогади про співжиття солдатів і місцевих. Центральною точкою співіснування тут стає не стільки спільність політичних поглядів, скільки спільна потреба вижити в умовах війни.

qute.png

«Я йшов до балки, метрів 70 не дійшов до українських солдат, і тут почали стріляти з підствольників. Там був український блокпост, а метрів за 200 звідти, за залізницею, – територія “ЛНР”. Українські солдати кричать мені: «Батя, біжи!» Я побіг до них. Поки біг, мене поранило осколками – тричі у руки, шість у ноги, поранення в області серця, у ліве вухо. «Швидка» туди не їздить, солдати самі довели мене до неї»

qute.png

«Військових українських було багато хороших – дітям приносили цукор на чай, з нульового носили булочки, тушківку, печиво, згущенку»

У 2016 році конфлікти з військовими посилилися через недотримання ними міжнародного гуманітарного права (права ведення війни). Тоді військові завдавали удару по супротивнику не зі своїх позицій, а з цивільної території – водокачки, шкільного подвір’я, поблизу цивільних маєтків. Відбувалося це так:

qute.png

«БМП заїжджає в поселення, стріляє і їде. А “отвєткі” прилітають туди ж, тобто у поселення. Чутні були навіть команди. Стріляли зазвичай десь з 8 точок по всьому Золотому. Били навіть з Золотого-2»

Тоді місцеві зібрали, як вони це назвали, «жіночий батальйон», який пішов до українського блокпосту з вимогою припинити стріляти поблизу їхніх домівок.

qute.png

«І після цього випадку більше не стріляли»

Блокпост поблизу шахти «Родіна» (трохи західніше від неї) – одне з найскладніших місць у Золотому. Його було встановлено у 2015 році. Прохід через цей блокпост веде до Золотого-2 («Сонячний»), де працює багато золотівчан. Блокпост пропускав з 8-ї ранку до того, як стемніє – взимку він відкритий години до 4-5-ї вечора. Вочевидь, це серйозно ускладнювало можливість праці для мешканців Золотого-4. Втім, це не єдина скрутність, якої вони зазнавали: після закриття блокпоста, солдати прокладали мінне загородження, аби ніхто не міг пройти. Відтак, захід безпеки ставав водночас і серйозною проблемою для місцевих, адже у випадку обстрілів вони не могли виїхати. До того ж, за блокпост не доїжджала лікарня. Хворих або тих, хто зазнав травм внаслідок обстрілів, доводилося вивозити самотужки, рідше за допомоги військових.

 

Ще одна проблема – через блокпост не пропускали тих, хто не мав прописки на вулицях, які пролягають за ним. Одна свідкиня говорить:

qute.png

«Діти жили тут, на вул. Морозова (зараз – вул. Студентська – прим.), але їх з 2015 року до нас не пускали – як з’явився блокпост, так і не пускали. Виїздити ми не думали. Діти виїхали, бо у них свої маленькі діти були. З нами жила старенька свекруха – не могли її лишити. Діти просилися, їх допитували але все одно не пускали. В 2016 році я їздила в комендатуру, щоб доньку пустили на похорон свекрухи. Нас впускали і випускали, бо у нас там прописка була, але за режимом: взимку до 4-ї вечора, а так до 6-ї – коли темнішає. Я не могла знайти роботу з таким режимом»

Та найважче мешканцям Золотого-4 довелося у 2018 році. Влітку позиції ЗСУ розмістилися за вулицею Вільною у балці. За 3 дні їхні позиції почали обстрілювати сили т.зв. ЛНР. Магазин у Золотому-4 закрили. Місцеві почали масово виїздити, але це були ті, хто міг собі це дозволити. З 200 мешканців лишилося близько 20-ти. У такий спосіб, територія яка раніше була «сірою зоною» посутньо перетворилася на театр бойових дій. У вересні позиції ЗСУ пересунулися ще трохи на СХІД –на Другу Вільну. Відтак, українські військові зайняли увесь хутір. Але наступним був хід військових «ЛНР».

 

На хуторі Вільний досі силовиків «ЛНР» не було. Вони стояли навколо – по лінії залізниці і на схід, по лінії підконтрольного т.зв. ЛНР селища Березівське; ще одна з їхніх позицій була на териконі, за якихось кількадесят метрів від хутора. Хутір від їхніх позицій відділяло дві вулиці – Набережна і Польова. Мешканка з вулиці Набережної говорить:

qute.png

«В понеділок (24 вересня, 2018 року ­– прим.) я йшла в магазин і побачила, що по селищу вже пориті окопи, під домами. І солдати сиділи під бузком. Я думала, то наші, ЗСУ. Всі казали, що наші. Приходжу в магазин (до нього через блокпост дорога – треба перейти ярок, і блокпост), а там в магазині кажуть: «Це Росія вас зайняла». З понеділка і до суботи ми жили наче і при тій, і при тій владі. В суботу сусідка прибігла і сказала брати тачку з речами, і тікати, бо вже не пускають ні в магазин, ні на Вільний. Нас відрізали і викинули»

Золотівчані сходяться на думці, що захоплення силами «ЛНР» Набережної і Польової відбулося як помста за зайняття  ЗСУ хутора Вільний. Кілька днів підрозділи «ЛНР» ходили по Набережній і Польовій. Деякий час місцеві були переконані, що це українські військові.

qute.png

«Ми думали, що це наші. За формою нічого не зрозуміло, жодних розпізнавальних знаків. Вони почали рити окопи попід воротами. Ми продовжували ходити в магазин на хутір. Нас не чіпали і пропускали»

Але 28 вересня 2018 року все змінилося.

qute.png

«28 вересня року солдати зайшли до нас у двір, я була вдома з чоловіком. Солдати були без розпізнавальних знаків, у військовій формі, з автоматами. Кажуть: хочете лишитися живими – ідіть звідси, інакше житимемо разом»

qute.png

«28 вересня о 4-й вечора я приїхав додому з роботи. Була відчинена хвіртка і збитий замок на дверях. Вдома були військові з автоматами, “мухами” (ручна протитанкова граната РПГ-22 – прим.), рюкзаками, у дворі стояв кулемет. На касках було написано «Новоросія». Я спитав, що відбувається. Вони заявили, що житимуть тут, поки не відіб’ють хутір в України. Вони позавішували вікна ковдрами, під гаражем почали копати окопи, робити позиції з мішків у городі. Сказали, що можу жити з ними. Я взяв трохи речей і поїхав ночувати до знайомого. Наранок з братом поїхав на шахту, щоб оформити перепустку (на підконтрольну Україні територію – прим.), щоб вивезти речі, зателефонував батькові, а він сказав мені, що місцевих вже не пускатимуть і всім дали 20 хвилин на виїзд. Зрештою я лишився лише з тими речами, які взяв напередодні. Відтоді вдома я не був. Батько з матір’ю виїхали через Майорськ[20] (український КПВВ «Майорськ» – прим.) за 3 дні»

29 вересня 2018 року – одна з найскладніших дат для мешканців вулиць Польова і Набережна. Того дня силовики «ЛНР» заходили в домівки і давали їм 20 хвилин на збори. Що відбудеться потім – не знав ніхто.

qute.png

«Він каже: Це твої проблеми. Можеш лишатися, але йде війна, перший бій – і будинок злетить в повітря. Ти дуже розумний, чи що? Їдь куди хочеш. Якщо в Україну – то що взяв у руки, те й твоє. Я спитав, чи можна взяти мотоцикл. Він сказав, що якщо в Україну – ні, а якщо на Мар’ївку (залізничний вузол в Золотому-5 – прим.), то їдь»

qute.png

«Ми тоді обідали, здається, загавкав пес, я вийшла і кажу: Рем, заспокойся. Повертаюся – стоять ці військові, один мене пальцем покликав, – йди сюди. Каже: «Собаку закрий. Ваш будинок все одно розіб’ють, збирайтеся і йдіть звідси.» Сказав, брати маму під ручки і їхати в Первомайськ, бо у нас там квартира. Я дуже здивувалася, звідки вони знають – там квартира вже не придатна до житла: її і пограбували, і вона пошкоджена обстрілами (…) Сусіди сказали, що намагалися дійти до ЗСУ, але там вже заміновано все»

На позиціях т.зв. ЛНР поблизу Золотого стоять воєнні окремого мотострілецького спеціального казачого полку ім. атамана Матвєя Платова. Раніше цей підрозділ був у самообороні міста Стаханов (перейменований на Кадіївку, наразі підконтрольний «ЛНР»). Силовики цієї структури 2-го Армійського корпусу Народної міліції т.зв. ЛНР локалізуються власне у Стаханові. Вони брали участь у боях за Лисичанськ, Сєверодонецьк, Рубіжне, Первомайсь, Дебальцеве. Наразі структура контролює територію від Стаханова до Голубівського. Дещо північніше Золоте перебуває під прицілом 14-го батальону територіальної оборони «Призрак».

qute.png

«Зайшли з автоматами, ледь не розстріляли собаку. У нас собака – німецька вівчарка, – як член родини. Один з ополченців навів на неї автомат, донька закрила собаку собою, – так і врятувала. Ці ЛНР-івці давали 10 хвилин на все про все. Декому дозволили перебратися на ЛНР, але казали: повернеш на Укропію – стріляємо на ураження»

Так, за пів години спорожніли Набережна і Польова вулиці. На них стояло трохи більше 30-ти будинків. На 20-ті числа вересня 2018 року там лишалися 14 родин. Про долю своїх домівок люди дізнавалися вже з випусків новин, розглядаючи на знімках з дронів руїни своїх будинків.

qute.png

«На український бік не пустили – весь переїзд через ярок замінували. Сказали виїжджати через Росію. Довелося через Росію – через Мар’ївку. Іншого шляху не було. Зібрали речі, і в понеділок поїхала в Первомайськ, звідти в Стаханов, Луганськ, в Лисичанськ, звідти на Сонячний (Золоте-2 – прим.)»

qute.png

«Ми з чоловіком завантажили тачку речами і пішли до родичів у Мар’ївку. Коли йшли, нас лякали стріляниною з боку Оріхівки, де стояли ЗСУ, кричали «зрадники»

qute.png

«Дядя Вася (…) жив на Набережній, намагався вивезти речі на машині на підконтрольну територію, і його затримали ЛНР-івці. Його обвинуватили в тому, що він зрадив батьківщину і забрали на станцію Мар’ївка на добу на підвал. Потім він, як і всі, поїхав на Майорськ»

qute.png

«ОБСЄ обіцяли зробити зелений коридор, щоб ми могли забрати і вивезти речі, але нічого не відбулося»

qute.png

«Ми взяли найнеобхідніше, і втрьох з дружиною і сусідкою поїхали на Мар’ївку. Переночували у свахи. Наранок сіли на автобус – і в Первомайськ. Звідти перевізник довіз нас до Майорська. Взяв документи і пішов оформлювати нам перепустки просто там на пункті . Забрали паспорти і перепустки, взяли таксі і десь о 6-й вечора приїхали в Попасну. Звідти нас забрав син і відвіз у Золоте-3»

Мапа «одісеї» свідка

qute.png

«Все майно лишилося там: посуд, меблі, килими, холодильник, бензокосарка, мотоцикл, вугілля багато. В погребі лишилося десь 300 банок закруток»

qute.png

«Нічого не дозволили забрати. Мої доньки виїхали на мопедах. Я просив у ЛНР-івців забрати машину хоча б – нічого не вийшло, не дали»

28-29 вересня 2018 року – лише звужена до 2-х днів історія усіх золотівчан, які змушені відмовлятися від свого життя на користь війни. Направду це відбувається постійно протягом довгих 6-ти років війни.

 

З південного боку селища від Золотого пролягає дорога до Первомайська. Цей відрізок дороги між блокпостами ЗСУ і «ЛНР», довжиною заледве у 5 кілометрів, місцеві прозвали «дорогою життя». За потреби дістатися підконтрольного проросійським силам Первомайська, потрібно йти полями.

 

«Одній дівчині сказали, що у її батька в Первомайську стався інсульт, так вона побігла в обхід на ту сторону»

 

Раніше через цю дорогу возили контрабанду. Місцеві й досі звуть невелику галявину поблизу блокпосту ЗСУ «цукровою долиною» – мовляв, возили багато цукру і одна з фур перекинулась на містку через потічок, який не витримав маси машини.

 

З південного боку Золотого також пролягає вулиця Садова. У 2014 році на ній загинуло вісім осіб, зараз вона практично порожня – п’ять осіб проживають до українського блокпоста, і п’ять – за ним. Кілька порожніх будинків зайняли військові. На кілька подвір’їв хазяї приходять приводити в порядок городи, але живуть вони в безпечніших районах Золотого. Вулиця Садова проходить неподалік від селищного цвинтаря. Туди місцеві не можуть втрапити ще з 2016 року – його заміновано.

 

Поховання у селищі перетворилися на фантасмагоричні дійства, не кажучи вже про відвідини і прибирання могил рідних. Ось історія одного поховання.

 

«Влітку 2014 року, десь в червні-липні, ми з дружиною переховувалися в підвалі, бо були звуки розривів. Бою по самій вулиці не було, але летіло з усіх боків. Коли стрілянина закінчилась, ми вийшли з підвалу. Я побачив тіло людини, яке лежало на протилежній стороні дорогі за десять метрів від нашої хвіртки. Він лежав на животі, завалившись на бік, шапка під вухом. (…) Я підійшов, задрав йому сорочку і побачив недалеко від поясниці невеликий отвір, діаметром з палець. Ми стали його піднімати, але у нього виявилася розірвана грудна клітина і всі нутрощі вивалилися. Він вже був мертвий. На кладовище його не повезеш, міліції ані сільради тоді не було. В міліцію не подзвониш, бо телефони не працювали. Односельчани привезли тачку, килимок. Десь шестеро повезли його. Спершу вирили яму на окраїні поселення, але мешканець найближчого дому почав протестувати проти захоронення біля його городу. Тоді за десь 100 метрів від крайнього городу викопали яму 1,20 метри завглибшки»

 

Вбитий жив сам у центральній частині Золотого-3. Йому було трохи більше 60 років. На території Золотого-4, де він зустрів власну смерть, він був, бо йшов у гості до знайомих.

 

Минуло 4 роки. В червні 2018 року в місцевий клуб заселилася нова ротація військових ЗСУ. Солдати зустрілися з мешканцями і розпитували про місцеві проблеми, і хтось сказав про загиблого. За кілька днів прийшов дільничий поліцейський, який склав протокол, а затим його тіло ексгумували і, як припускають місцеві, відвезли на перепоховання в Попасну.

 

Трохи нижче Садової вулиці завертається дорога на Катеринівку – приєднане до Золотого селище, яке й досі лишається однією з найобстрілюваніших точок на лінії зіткнення. До Катеринівки ходять обхідними шляхами, бо дорога замінована. Причому, заміновували її і силовики «ЛНР», і ЗСУ. Обхідними шляхами ходять і кілька дітей у школу в Золотому-4.

 

Школа до війни навчала 63 дитини. Цього року в ній навчається 38 дітей з Золотого-3, Золотого-4 і Катеринівки. Аж до кінця навчального 2016 року уроки в школі відбувалися по 20 хвилин. Підвалу у школі не було, тож на випадок обстрілу, на дітей в коридорах очікували батьки. Вчителька, яка до війни вчителювала у школі в Первомайську, з сумною усмішкою відзначає, що навіть найбезалаберніші учні тепер вчаться старанніше:

 

«…вони були такі налякані і так скучили за школою, що їм хотілося вчитися»

Шкільне подвір’я у Золотому-4

Загалом, прості і звичні речі, як та сама школа, перетворюються у боротьбу за виживання в умовах війни. Задовольняння першої необхідності у воді чи електрифікації стає справжнім святом для золотівчан. Позиції українських військових стоять на вузлах водопостачання. У випадку влучання по позиціях, без води лишається усе селище. Водопровід практично не працює, і ті, хто живе далеко від колодязів, змушені щоденно ходити по воду. Якщо цей прохід відбувається через блокпост, то потрібно додатково домовлятися з військовими. Про ремонт систем водопостачання навіть не йдеться – не те що «Водоканал», навіть швидка і пожежна не заїздять на деякі частини Золотого (вулиця Садова після блокпоста, хутір Вільний). Та сама ситуація і з швидкою – вона або їде задовго, або й взагалі не приїздить на ті самі хутір Вільний і Садову. А за медичною допомогою доводиться їхати в Попасну. Електропостачання для Золотого також лоторея: щойно встановлені лінії електропередач часто вже за тиждень розриваються від обстрілів. Половину 2018 року золотівчани пробули без світла, і тільки 31 грудня селище частково електрифікували (як кажуть місцеві, і то через потреби військових).

 

При цьому, нарахування за електроенергію продовжують приходити у платіжках навіть тим золотівчанам, які вже не живуть у селищі. Борг накопичується від початку війни. Коли вони намагаються прояснити ситуацію, у ЖЕКах розводять руками – війна на податки впливає ледь не найменше.

 

Водночас, потрібно розуміти специфіку селища, зосередженого на видобувній діяльності. Закинуті шахти – це рівний шлях до екологічної катастрофи. Ось як пояснює нам ситуацію один з колишніх інженерів шахти в Золотому:

 

«Через відсутність відкачки води, шахту затоплює. Виходить метан, заливає ґрунтовими водами, зміщуються породи. Від цього відбуваються підземні вибухи – було кілька випадків, коли людям підвали підривало»

 

Інший колишній працівник шахтарської справи розказує таке:

 

«Ніхто не вимірював радіацію, але я переконаний, що солдати, які сидять на териконі, отримують випромінення. Раніше туди всі шахти звозили породу, тепер вона відстоюється тут і отруює повітря»

Терикони неподалік Золотого

Про те, чим ця війна нам аукнеться в екологічному сенсі, й досі проводиться багато досліджень (в тому числі, й дослідження Truth Hounds), втім поки висновок очевидний: відновлення природніх ресурсів Донбасу відбуватиметься десятиліттями. Не кажучи вже про людей, яким доведеться відновлюватися від постійних обстрілів.

Історій обстрілів Золотого – десятки. Втім, тут ми розповімо одну – історію бою, який відбувся під час перебування нишпорок у Золотому, і під час якого загинула жінка.

27 серпня 2016 року. Нишпорки домовилися про проїзд через блокпост на вулицю Другу Вільну, куди дістатися можливо лише за локальною пропискою. Документатори Truth Hounds заночували у місцевих і чули бій, який відбувався того вечора. Кулі літали і рикошетили в них над головами, коли вони їли смачний південний кавун. Були зафіксовані постріли з двох позицій.

Того вечора куля з крупнокаліберного кулемету залетіла у вікно житлового будинку зі східного напрямку і вбила жінку. Сілюта Тетяна Владиславівна, як значиться в довідці про причину її смерті, загинула від масивної крововтрати, спричиненої вогневим кульовим пораненням грудної клітини та пошкодженої правої легені.

 

«А вчора ввечері ми з матір’ю були вдома. Ввечері я почув дзвін скла. Зі своєї спальні вийшла мати. Сказала: сину, дивись, кров. Я дивлюся, а вона мене вже не бачить. Вона ще подихала трохи і померла»

 

Наразі навколо Золотого продовжуються бойові дії. Їх практично неможливо уникнути в умовах позиційної війни на території, щільно дотичної до селищних забудов. Опорні пункти обох сторін розміщені у оселях місцевих мешканців, а також навколо селища. Відтак, перестрілки і важка артилерія продовжують сусідити з золотівчанами.

Загалом, у Золотому понад 20 поранених, близько 10 загиблих. Кожен будинок має бодай невеликий осколку. Після розведення сил, коли, здавалося б, золотівчани могли зітхнути з полегшенням, ситуація не змінилася. Хутір Вільний і Золоте-4 продовжують зазнавати обстрілів, а їхні жителі продовжують рахувати власні вдачі, коли осколки влучають у стіни та дахи їхніх будинків, а не в них. Але найпрекрасніше в цих людях те, що вони продовжують відстоювати свій дім.