Вода і вогонь: Як російські сили перешкоджали рятувальним операціям після руйнування греблі Каховської ГЕС

6 червня 2023 року руйнування Каховської гідроелектростанції (ГЕС) спричинило масштабну гуманітарну й екологічну катастрофу на півдні України. Після прориву греблі вода накрила населені пункти по обидва береги Дніпра, затоплюючи домівки, відрізаючи цивільних від шляхів порятунку, знищуючи засоби для існування та залишаючи тисячі людей у ситуації, коли вони потребують нагальної допомоги. Катастрофа сталася в прифронтовій зоні, де українські та російські сили розділяє лише річка Дніпро. Ця обставина істотно впливала на кожну подальшу годину рятувальних заходів.

У червні 2023 року російські сили контролювали частину Херсонської області на лівому березі Дніпра. З 6 червня й до його середини пониззя Дніпра стало місцем наймасштабнішої рятувальної операції за час війни Росії проти України.

Цей звіт досліджує, як російські сили й окупаційна влада перешкоджали, а часом унеможливлювали рятувальні зусилля після руйнування греблі Каховської ГЕС. У центрі уваги — волонтери, які в перші дні після катастрофи працювали пліч-о-пліч з державними екстреними службами: команди Товариства Червоного Хреста України (ТЧХУ), працівники неурядових організацій (НУО) та звичайні місцеві мешканці. 

Наявні докази вказують на те, що дії російських сил і окупаційної влади у відповідь на руйнування Каховської ГЕС можуть кваліфікуватися як серйозні порушення міжнародного гуманітарного права (МГП), зокрема норм щодо захисту цивільних осіб, працівників служб, що залучені до надання гуманітарної допомоги та до цивільного захисту, а також осіб, які проживають на окупованій території.

На підконтрольному Україні правому березі Дніпра волонтери розпочали евакуацію протягом кількох годин після катастрофи. Вони допомагали державним службам, безпосередньо беручи участь у рятувальних операціях, надаючи адресну допомогу окремим категоріям населення, зокрема людям літнього віку, особам з інвалідністю та маломобільним особам, а також координуючи зусилля різних акторів.

Російські сили неодноразово обстрілювали райони, де відбувалися рятувальні операції. Опитані Truth Hounds волонтери розповідали про мінометні й артилерійські обстріли поблизу пунктів евакуації та в підтоплених житлових районах. Один із таких випадків стався поблизу Корабельної площі в Херсоні — важливого пункту евакуації у місті. Тоді були поранені дев’ять людей, зокрема двоє рятувальників Державної служби України з надзвичайних ситуацій (ДСНС) і поліцейський. Загалом волонтери зазначали, що ні спеціальний одяг, ані гуманітарне маркування їх не захищали. Навпаки, у деяких випадках вони побоювалися, що помітне маркування робило їх більш вразливими.

Обстріли не лише сповільнювали евакуацію, а й часто змушували рятувальників призупиняти роботу і змінювати маршрути операцій. Тож цивільні нерідко мали тривалий час чекати в затоплених будинках, не знаючи, чи та коли їм допоможуть. Навіть якщо під час атаки рятувальники не зазнавали прямої шкоди, вони опинялися перед складним вибором: кого рятувати першими і на який ризик наражатися самим.

На окупованому Росією лівобережжі, де повінь завдала найбільшої шкоди, окупаційна влада не змогла організувати належне екстрене реагування в критично важливі перші години та дні після руйнування греблі. Свідки розповіли Truth Hounds, що місцевим мешканцям доводилося рятувати одне одного, бо допомоги від офіційних служб не було. Люди використовували човни, надувні матраци та підручні засоби, щоб рятувати тих, хто опинився на дахах, горищах і в будинках, що руйнувалися. Для зв’язку використовували Telegram-чати й покладалися на особисті контакти між сусідами, родичами та знайомими, особливо коли мобільний зв’язок працював із перебоями.

Опитані свідки розповідали, як російські сили й окупаційна влада не лише не забезпечили ефективного реагування, а й подеколи перешкоджали зусиллям цивільних волонтерів і применшували масштаб катастрофи у своїх публічних комунікаціях, поки люди залишалися без можливостей для порятунку. Російські військові, за свідченнями очевидців, конфіскували приватні човни, обмежували пересування, блокували доступ до затоплених районів, не надавали доступ волонтерам ззовні до постраждалих населених пунктів, а в окремих випадках допомагали лише тим, хто має російський паспорт або готовий заплатити.

Людські втрати в цій трагедії досі складно оцінити, особливо на окупованих територіях. За рік після катастрофи українська влада повідомила про 32 загиблих і 39 зниклих безвісти на правому березі. Число жертв на лівобережжі залишається невідомим, оскільки незалежні спостерігачі та гуманітарні організації не мають доступу до окупованих територій. 

Випадок Каховської ГЕС показує, як вода може стати зброєю в умовах збройного конфлікту. Повінь, що виникла внаслідок підриву, спричинила безпосередню небезпеку, проте завдана шкода значно перевершила ці прямі наслідки як за масштабом, так і за тривалістю. Вона розгорталася впродовж так званого  «вікна реагування» — періоду, коли рятувальні роботи, евакуація, медична та гуманітарна допомога ще могли врятувати життя. Російські атаки та перешкоджання наданню допомоги не давали змоги рятувальникам по обидва береги Дніпра ефективно використати це вікно, що посилювало небезпеку далеко за межі шкоди, спричиненої самим проривом греблі.

МГП вимагає від сторін конфлікту дотримуватися принципу розрізнення, а також забезпечувати захист цивільних осіб і надавати гуманітарну допомогу тим, хто її потребує. Крім того, МГП захищає працівників гуманітарних організацій і служб цивільного захисту. Російські сили порушили ці норми МГП, коли атакували місця, де рятувальники та волонтери здійснювали евакуацію, і  коли перешкоджали роботі рятувальників на окупованій території.

Крім того, задокументована модель поведінки демонструє, що російські сили могли використовувати спричинену катастрофою вразливість як зброю, перетворюючи нагальну потребу цивільних у порятунку на додаткову можливість завдати сильнішої шкоди.